Сад, який завжди з тобою

Історія про Самосад схожа на сценарій фільму. Але збіг подій та імен є повністю невипадковим! Усіх цих людей я зустріла й розпитала, а тепер розкажу все, як було 🙂

Серія перша. Оазис і ентропія

 

Коли я півтори роки тому переїхала на Поділ, мене тішило, що будинок, де я мала замешкати, розташований неподалік від Самосаду. Я знала, що там раніше був занедбаний пустир (хіба що ще не знала, що він був відведений під будівництво посольства Росії) – і бачила, як на ньому з’явилися дерев’яні піддони з рослинами та кумедні інсталяції. «Ось де добре посидіти влітку!» – думала, радіючи результатові зусиль активістів та волонтерів.

Але кожне разове зусилля з часом замітають піски ентропії. На обладнаному майданчику виростають постаті з пляшками, пісочниці заповнюються недопалками…

Закревська

* Ольга Закревська: «Після подій 2013-2014 років ми з Павлом Калюком завели в фейсбуці ком’юніті «Подоляночка», де кожен може поділитися місцевими радостями і проблемами. Узимку 2015 року я спитала у спільноти про те, що мене мучило не один рік. На перетині Спаської і Волоської був пустир. Загальнодоступних зелених зон на Старому Подолі не вистачає катастрофічно. То я спитала в сусідів, чи було б нам цікаво щось там зробити. Надивилася на громадські сади в Нью-Йорку, які люди розбивали на місці згорілих будинків. А ще надихали «Дивовижні» і Сквер Небесної Сотні. Ми почаювали з сусідкою Даною Верещагіною і стало ясно: якщо ніхто не відгукнеться, ми вдвох – вже сила. Але під постом почалося жваве обговорення! Багато сусідів думали про те ж саме.

Наталя Склярська запропонувала інший приклад: берлінські Сади Принцес. Цей варіант – ящики, розставлені на землі – вирішив купу питань щодо ресурсу. Це справді було чудо людської взаємодії! Але 2016 рік для Самосаду став паузою. Ми акумулювали ресурс і думали, що далі…»

…Філософ Мераб Мамардашвілі казав, що «Мысль есть нечто, во что мы заново, снова и снова должны впадать… как впадают в любовь». Так само зі створенням комфорту навколо себе: його не виходить створити і піти. У цей процес доводиться вкладатися знов і знов.

Серія друга. Друге «друге життя»

 

«Зміни вже відбуваються. Включайся!» – під цим гаслом пройшли мої перші місяці у команді «Дивовижних». Відбувалися зміни й у Самосаді, включилася й я. У групі «Подоляночка», де обговорюється все від пошуку перукаря до законності будівництв, стали вигулькувати закличні пости. Розчищаємо місце від сміття, приходьте! Саджаємо дерева, долучайтеся! Рослини потребують поливу, хто може? Сад уперто продовжував бороти ентропію. Не маючи власних рук, робив це нашими.

 

Репортажі про відродження Самосаду – радісні звіти. На зібрані за два роки гроші та за допомогою дружніх бізнесів висаджені дорослі кущі та дерева. Протягом Дня Дій 3 червня розбитий міський город. Встановлені контейнери для роздільного збору вторсировини, змайстровано сцену, встановлено LED-освітлення, зібрано 4000 грн. на вечірньому ярмарку. Проведене професійне лікування старого клену, що бачив усі перетворення цього місця. Навіть встановлена автономна сонячна електростанція на даху санепідемстанції, енергії якої вистачає для проведення заходів та щоденного освітлення скверу!

* Валентин Низковолосов: «Ми в кампанії «Міста для життя. Київ» та я особисто як кліматичний активіст УМКА багато розповідаємо про протидію змінам клімату. Практично змінити ситуацію можливо через впровадження зелених рішень. Наприклад, ревіталізації міського скверу. І під час попередніх переговорів ми зрозуміли, що маємо запит на подібні заходи від громадськості в цілому.

Такий формат відбувся вперше в Україні та став показовим з точки зору взаємодії локальних спільнот, громадських ініціатив та організацій, бізнесу, міської та районної адміністрації та киян. Для нас стало відкриттям, що приїхали люди майже з усіх районів міста!»

Однак щось підказує, що штука навіть не в самому факті: зібрали кошти – полагодили – пофотографувалися – пішли додому. Хоча, звичайно, вже перший пункт – велика перемога. Але все набагато цікавіше…

Серія третя. Від кожного за здатностями

 

Чому занепадають простори, створені «зверху»? Може, тому, що люди не відчувають їх як свої? Так, підтримання «феншую» навколо вимагає власних сил. Але, вкладаючи свою енергію, отримуєш підзарядку натомість. І цінувати й берегти починаєш найбільше, коли долучаєшся власноруч. Тепер кожного вечора мене непокоїть питання: а як там наші деревця та городики? Наливаєш відра й виходиш на добровільне «чергування»… І зустрічаєш знайомі обличчя.

 

Або, до речі, знаходиш нові. Історія на Дні Дій вийшла варта окремого кіно: посеред роботи в Самосаді я побігла здати відсортоване сміття службі «Майстер добрих справ», яка мала прибути на Контрактову. Але там відбувався ярмарок «У пошуках Made in Ukraine», і машина не змогла проїхати. Але, повернувшися до Самосаду з наплічником, я познайомилася з засновницею ініціативи! І моє відсортоване сміття благополучно відправилося куди треба 🙂 А ми з Євгенією фарбували ящики й спілкувалися. І вона – ніби почула – підтвердила мою думку.

Євгенія Аратовська: «Створювати міські простори разом – крута справа! Усі розподіляють обов’язки – хтось поливає город, я буду піклуватися про контейнери. Якщо мешканці візьмуться дбати про найближчий парк, щось зроблять власними руками, то не дадуть байдужим спотворювати цю красу.

Я як громадський активіст створюю зручні рішення для сортування. Зі старих палет (разом з хлопцями із кафе на деревах «Скворечник») ми зробили контейнери для пластику, скла і паперу. Розфарбували їх разом з дітьми. Для них це і нова справа, і веселощі».

Серія четверта. Привіт, сусіде!

 

Чому ми не об’єднуємося ба навіть майже не спілкуємося з сусідами? Це питання я виголошую як нинішня працівниця громадської організації – але сама можу на нього відповісти як пересічна мешканка. Бо ми боїмося. Той дядько з п’ятого поверху в костюмі та з суворим поглядом – хто знає, як він зреагує на пропозицію здати грошей на фарбу? А ось коли ти вже бачиш його поруч в спортивному костюмі та з лійкою – одразу стає зрозумілим: ви дієте з однією метою, отже, й мислити можете в одному напрямку. Громадські простори перетворюють «сусідів по самотності» на «сусідів по спільним справам».

 

Знайомлюся з сусідами по будинку («Ви з десятої? На зборах бачилися, так!»), по вулиці («Я вже порозширював лунки і навіть одну сапку зламав!..»), по району. Усміхнена пані, що розмальовує поруч зі мною дерев’яні скульптури, виявляється ініціаторкою подібної справи зовсім неподалік.

Гапеева

Анастасія Гапєєва: «Ми теж маємо свій сквер на розі Костянтинівської і Введенської. Ініціатива перших мешканців нашого будинку. Тепер продовжуємо її я, чоловік, діти, друзі, сусіди теж допомагають. Ми помітили, що старі дерева падають, а нові не з’являються. Кожен рік носимо з Щекавиці дерева, кущі… І намагаємося захистити, щоб їх не скошували. Хочемо, щоб це місце отримало статус скверу!»

Я виказую Анастасії заклопотаного Павла Калюка, що пробігає повз – і ось уже відбувається коротка нарада і вже домовлено про те, щоб докладніше поговорити й поділитися досвідом.

 

…З’ївши веганський бургер та послухавши концерт на сусідській вечірці після толоки, я згадала про фатальну відсутність гарячої води у подільських кранах. І написала в групу: «Друзі подоляни-самосадівці, а в кого можна помитися?» Під постом одразу з’явилися коментарі з пропозиціями, й за півгодини я вже була сповнена чистої радості. І не мала більше жодних питань щодо практичної користі побудови громадських просторів.

Серія п’ята. Сталість – це виклик

 

Продовження триває. І дива тривають теж. Той самий згаданий вище ярмарок «У пошуках Made in Ukraine» увечері згортався – і організатори, щоб не викидати витоптаний газон з зеленої зони, привезли його до Самосаду. От так спонтанно простір розжився 180 квадратними метрами рулонного газону, щоб прикрити голу землю. Тепер вона отримала захист від сонця, щоб більше вологи зберігалося для дерев. Адже кожен літр зараз на вагу золота! Поки цей газон стелили, підійшла Марго Дідіченко і запропонувала 50 кв. м газону з зеленої зони Canactions, що відбувався в Арсеналі. Так поступово, але невідворотно працюють спільні запити до всесвіту.

 

Звичайно, самосадівці мріють про живий зелений газон. Але справа наразі впирається у воду. І активісти продовжують ходіння по інстанціям та ближчим закладам, щоб домовитися про полив. А мешканці тим часом набирають баклажки та відерця й щовечора виходять до саду. Свого саду.

* Павло Калюк: «Що далі? Будемо продовжувати проговорювати ідеї з ініціативною групою й виносити на загальне обговорення. У Самосаді немає формалізації, немає обмежень: хто активний – той у групі. Ми відкриті до будь-яких ініціатив, побажань, зауважень. Так, коли мешканці поскаржилися на наявність піаніно – ми його прибрали.

Тепер із досвіду видно, що можна було б зробити все дещо ефективніше. Наприклад, на етапі саджання рослин запропонувати людям посадити своє власне дерево й за ним доглядати. Так рівень відповідальності стає вищим.

Звичайно, у чисто волонтерській ініціативі є така вада – нестійкість залучення. Хтось сьогодні не має часу, хтось завтра не має можливості… Але є й інший бік – відкритість. Дуже не хочеться, щоб місце законсервувалося, воно має розвиватися вільно.

Сталість – це справжній виклик для таких ініціатив. І більшу сталість забезпечує більш широка участь людей. Інакше проект стає важким для вузької групи засновників, і вони починають вигорати. Більше залучення бере більше часу. Але тоді рішення більш якісні, вони враховують інтереси більшої кількості людей – і їх більш активно захищають. Це, зрештою, так само, як у державі!»

Юлія Шекет

Залиште коментар

Будь першим хто прокоментував

avatar
wpDiscuz